Вітаю Вас, Гость
Головна » Файли » Наши файлы

ЗАУВАЖЕННЯ до проекту ЗУ № 7351
06.07.2011, 23:13

До реєстр. №7351

(друге читання)

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАУВАЖЕННЯ

до проекту Закону України

"Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами

та споживачами фінансових послуг”

(реєстраційний № 7351)

 

 

У Головному юридичному управлінні проаналізовано законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг”, підготовлений до другого читання, та звертається увага на таке.

 

Положення проекту, як вбачається з його змісту, суперечать нормам Конституції України та не узгоджуються із законами України.

 

1. Змінами до статті 1056-1 Цивільного кодексу України встановлюється змінювана процентна ставка за кредитом та передбачається, що у разі її застосування кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов’язаний зменшувати проценту ставку відповідно до умов і в порядку, установленому в кредитному договорі. На нашу думку, запровадження змінюваної процентної ставки за кредитами у такий спосіб не забезпечить конституційні права людини, які гарантуються статтею 3 Конституції України, та призведе до звуження обсягу її існуючих прав, що не допускається статтею 22 Конституції України. Адже подібне законодавче втручання у договірні відносини створює умови для зловживань банками та фінансовими установами, оскільки унеможливлює безпідставне підвищення такої ставки за договорами кредиту.

Частина третя статті 1056-1 Цивільного кодексу України, в якій  пропонується, що "встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемна”, не узгоджується із статтею 1054 Цивільного кодексу, оскільки кредитний договір є двостороннім та укладається між банком або іншою фінансовою установою (кредитодавцем) і позичальником.

 

 

2. Відповідно до законопроекту вносяться зміни до статті 109 Житлового кодексу України, згідно з якими дозволяється виселяти громадян з житла в адміністративному порядку на підставі "постанови прокурора”. Однак, це суперечить статті 47 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Крім того, це не притаманно прокурорському нагляду та не є повноваженнями  прокуратури відповідно до статті 121 Конституції України.  

Проектом пропонується встановлювати можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (зміни до статі 109 Житлового кодексу України, статей 35, 40 Закону України "Про іпотеку”). Однак, це положення суперечить статтям 47 та 55  Конституції України, оскільки порушується конституційне право громадян на захист у суді. Крім того, "узаконення” делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій  іншим органом чи посадовою особою (зміни до статей 24 та 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів  та реєстрацію обтяжень” щодо звернення стягнення на підставі "виконавчого напису нотаріуса”) не допускається, оскільки правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (стаття 124 Конституції України).  

Крім того, запровадження застосування спрощеної процедури звернення стягнення на майно позичальника, на нашу думку, створює ризики  для зловживання з боку банків та фінансових установ, які можуть скористатися правовою необізнаністю споживачів, та призведе до обмеження конституційних прав громадян (стаття 64 Конституції України).

 

3. Змінами до частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку” пропонується, що "одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предмет іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення”. Однак, це положення порушує основні засади судочинства, оскільки не забезпечує рівності усіх учасників судового процесу  перед законом та судом (стаття 129 Конституції України). Крім того, встановлення через закон "зобов’язання суду прийняти конкретне рішення” є порушенням норм статей 6 та 126 Конституції України, якими гарантується незалежність судів при прийнятті рішень. 

 

4. Проектом пропонується встановити, що суб’єктом злочину, передбаченого статтею 222 Кримінального кодексу  України, може бути будь-яка фізична особа.

При цьому не враховується те, що об’єктом такого злочину, як шахрайство з фінансовими ресурсами, є встановлений законодавством порядок фінансування, кредитування і оподаткування господарської діяльності, права і законні інтереси кредиторів, а умисел винного має бути спрямованим на отримання відповідних субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків, а не на привласнення відповідних коштів.  За наявності  мети подальшого привласнення отриманих коштів такі дії слід розглядати, як замах на злочин, передбачений статтею 190 Кримінального кодексу України (шахрайство).

Проте, із усіх перелічених у диспозиції частини першої статті 222 КК України видів допомоги фізичній особі, яка не є суб’єктом господарської діяльності, може надаватися лише субсидія та грошовий чи товарний кредит. При цьому для їх отримання до вказаних органів необхідно подати цілу низку документів, які підтверджують право такої особи на субсидію чи кредит, які підлягають обов’язковій перевірці.

Разом з тим, на нашу думку, саме по собі подання фізичною особою, яка не є суб’єктом господарювання, до відповідних органів державної влади чи фінансових установ завідомо неправдивої інформації не є суспільно-небезпечним діянням, а отже, в силу вимог частини другої статті 11 Кримінального кодексу України, не може визнаватися злочином. Кримінальна відповідальність за такі діяння може наставати лише у разі пред’явлення підроблених документів (стаття 358 КК).

Крім того, безпосереднє визначення у диспозиції частини першої статті 222 Кримінального кодексу України будь-якої фізичної особи, як суб’єкта злочину не узгоджується з частиною першою статті 18 Кримінального кодексу України, відповідно до якої суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Щодо доповнення складу злочину, передбаченого частиною першою статті 388 Кримінального кодексу України, таким предметом, як заставлене майно, необхідно зауважити.

Відповідно до статей 19, 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором, та має право за рахунок заставного майна задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у випадках, передбачених законом чи договором, – неустойку.

Тобто, у будь-якому разі такі діяння щодо заставленого майна, як розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення тощо будуть визнаватися кримінально-караним діянням, передбаченим статтею 388 КК України, лише після того, як у встановленому чинним законодавством України порядку на таке майно буде накладено арешт, воно буду описане чи визнано таким, що підлягає конфіскації відповідно до рішення суду, що набрало законної сили.

Якщо ж таких процесуальних дій щодо вказаного майна здійснено не було, зазначені вище діяння щодо заставленого майна не можуть визнаватися злочином, тим більше, проти правосуддя. Такі дії будуть не чим іншим, як порушенням зобов’язань, що випливають із договору застави, і які тягнутимуть за собою відповідні санкції, передбачені таким договором.

Враховуючи зазначене, запропоновані зміни, на нашу думку, не відповідають положенням Конституції України в контексті гарантій, передбачених частиною другою статті 58 Конституції України.

 

5. Зміни до частини п’ятої статті 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в частині встановлення відповідальності "згідно із законодавством” суперечать статті 92 Конституції України, оскільки виключно законами визначаються засади цивільно-правової відповідальності.

 

6. Низка положень проекту не стосується відносин між кредиторами та споживачами  фінансових послуг, оскільки регулює відносини загального характеру. Так, наприклад, зміни до статей 104 та 109 Цивільного кодексу України, направлені на врегулювання відносин щодо припинення юридичної особи; зміни до статті 1277 Цивільного кодексу України щодо визнання спадщини відумерлою тощо.

Зазначимо, що зміни до статті 104 Цивільного кодексу України, відповідно до яких "особливості припинення банку як юридичної особи встановлюється законом”, потребують узгодження із чинною частиною першою цієї статті, за якою не заборонено визначати особливості припинення окремих видів юридичних осіб у спеціальних законах, які регулюють їх діяльність. Тому, на нашу думку, такі зміни недоцільно вносити до зазначеної статті. 

   Крім того, на нашу думку, зміни до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” доцільно розглядати в контексті проекту Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (реєстраційний №8531) (нова редакція Закону).

 

7. Всупереч вимогам статті 116 Регламенту Верховної Ради України, за якою пропозиції та поправки до законопроекту, який готується до другого читання, можуть вноситися лише до того тексту законопроекту (статей, їх частин, пунктів, речень), який прийнятий Верховною Радою за основу, запропоновано внести зміни до статей 41 та 49 Закону України "Про іпотеку”, а також статті 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та статті 61 Закону України "Про банки та банківську діяльність”, які не були предметом розгляду Верховною Радою України у першому читанні. 

 

8. Пункт 1 розділу ІІІ проекту, за яким "цей Закон набирає чинності  з дня наступного за днем опублікування”, потребує узгодження із статтею 58 Конституції України та статтею 5 Цивільного кодексу України, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.   

Зважаючи на характер новацій, цей Розділ проекту необхідно доповнити формулюванням такого змісту: "Дія цього Закону не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності.

 

До того ж зауважуємо, що положення розділу ІII проекту щодо визначення термінів набрання чинності цим Законом (з дня, наступного за днем його опублікування) та приведення Кабінетом Міністрів  України та Національним банком України своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом (у місячний строк з дня набрання чинності цим Законом) є юридично некоректними, оскільки реалізація норм Закону ставиться в залежність від прийняття у майбутньому підзаконних актів.

 

         Проект також потребує суттєвого техніко-юридичного доопрацювання.

 

Висновок: законопроект, у тому числі з огляду на вимоги статті 116 Регламенту Верховної Ради України, потребує системного доопрацювання перед внесенням на розгляд Верховної Ради України.

 

 

 

Заступник керівника

Головного управління                                                                       А. НИЖНИК

Категорія: Наши файлы | Додав: Правління
Переглядів: 906 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]