Вітаю Вас, Гость
Головна » Файли » Наши файлы

Влодимир СТЕЦЮК.ЗАПАЛИМО В ПІТЬМІ МИНУЛОГО ЖИВЕ СВІТЛО МАЙБУТНЬОГО
29.11.2011, 22:38

   ЗАПАЛИМО В ПІТЬМІ МИНУЛОГО ЖИВЕ СВІТЛО МАЙБУТНЬОГО                            

26 листопада о 16:00 по всій Україні вчергове було запалено свічки пам’яті. Мільйони українців приходять у цей час до меморіалів жертвам Голодомору або просто виставляють запалені свічки на підвіконнях у своїх домівках, щоб вшанувати пам’ять невинно убієнних немилосердним голодом, влаштованим у 1932-1933 роках людиноненависницьким сталінським режимом. Загальнонаціональна хвилина мовчання об’єднує в цю скорботну мить українців не лише на Батьківщині, але й у багатьох країнах світу, куди їх закинула доля. І ця традиція набуває дедалі більшого поширення, адже важко знайти українську сім’ю, котрої не торкнулася трагедія голодомору. Тож запалюючи в цей час свічки пам’яті й освітлюючи ними пітьму минулого, ми долучаємось до дивовижного процесу єднання нації, адже відроджуючи свою пам’ять, скалічене братовбивчими війнами, голодоморами й репресіями українське суспільство має шанс на одужання.

 

 

Найбільше тішить те, що до цього процесу активно долучається й українська молодь. На шляху до криворізького Меморіалу жертвам голодомору та політичних репресій цьогоріч мене вразив живий ланцюг, виставлений з обох боків вулиці Лєрмонтова, в якому стояли з запаленими свічками старшокласники та студенти місцевих навчальних закладів. Об’єднатися у цей ланцюг, можливо, й не було самостійним рішенням цих юнаків і дівчат, але дивлячись на палаючі вогники в їхніх руках, я чомусь відчував, що саме вони тримають живе світло нашого майбутнього.

 

 

Хоча від деяких перехожих доводилось чути й не зовсім привітні слова на адресу тих, що стояли обабіч дороги з вогниками в руках. Скажімо, одна надто роздратована жіночка похилого віку чомусь голосно вигукувала до них, вимагаючи припинити «ющенківську клоунаду» й розійтися по домівках уроки вчити, на що хлопці та дівчата лише привітно посміхалися. Прикро, звичайно, чути такі речі від людей саме старшого віку, адже кому, як не їм, передавати наступним поколінням правдиві свідчення про те, що було з ними, їхніми батьками й дідами? Але, на жаль, багато з наших співгромадян ще й досі хворіють на амнезію – хворобу, пов’язану з повною або частковою втратою пам’яті. У медичних довідниках можна знайти й такий різновид цієї хвороби, як постгіпнотична амнезія, що характеризується нездатністю людини згадувати те, що відбувалося під час гіпнозу.

Гіпноз страху й гіпноз радянської пропаганди, під яким постійно перебувало населення колишнього Радянського Союзу, очевидно, й є причиною того безпам’ятства, яким ще й сьогодні охоплена значна частина українських громадян старшого віку. І цей гіпноз за всяку ціну намагаються утримати певні політичні сили та деякі засоби масової інформації. Чим іще, як не впливом гіпнозу тоталітарного минулого, можна пояснити той факт, що на двадцятому році державної незалежності України люди здатні виходити на демонстрації з портретами Сталіна – кривавого диктатора, за чиїми наказами й влаштовувалися голодомори та репресії, під жорнами яких загинуло зокрема й до 10 мільйонів українців? Якою іще хворобою можна пояснити те, що в ХХІ сторіччі, коли для переважної більшості народів світу незаперечним пріоритетом стали права людини, в нашій країні встановлюються пам’ятники тиранові, який загнав у концтабори ГУЛАГу кілька мільйонів громадян, а інші мусили коритися сваволі його численних поплічників і боятися, що кожної миті можуть прийти й за ними? Піднімаючи на щит колишніх більшовицьких керманичів-злочинців, сивочолі ветерани сьогодні готові їм пробачити навіть голодомори та репресії, бо при них, мовляв, жилося краще, і нещадно критикують сьогоднішніх, що ті зрадили комуністичному минулому, не дбають про народ, а лише заклопотані зміцненням власного добробуту та збагаченням свого оточення. Та чи є насправді якась принципова відмінність між одними й другими?

Не маючи жодної причини захищати будь-кого з керівників незалежної України, мушу зазначити, що в негараздах сьогодення, в яких багато хто чомусь схильний вбачати ледве не злу альтернативу тому «благоденству», що нібито було в колишньому Радянському Союзі, суттєвої відмінності між методами цинічного визискування робітників і селян, які застосовувалися тоді й продовжують застосовувати сьогодні, особисто я не бачу, бо фактично залишились незмінними сама система такого визиску та її провідники. Тож якщо нинішня правляча еліта має те ж радянське коріння і ту ж радянську владну ментальність, то про яку альтернативу ми можемо сьогодні говорити? Просто на наших очах відбувається модернізація радянської системи управління з поправкою на те, що колишня загальнонародна власність фактично вже перейшла до рук нащадків колишньої комуністичної еліти, яка в ході грандіозного комуністичного будівництва конфісковувала, розкуркулювала й усуспільнювала забране майно та керувала створенням «матеріальної бази комунізму», перетворюючи радянську робітничо-селянську країну на «тюрму народів».

Тож яке благоденство могло бути в цій радянській тюрмі народів, де навіть такої цінності, як людина, взагалі не існувало? Адже будь-яку людину, незалежно від її походження і стану, могли запросто позбавити майна, роботи, соціального статусу, залякати, зламати і навіть знищити, якщо вона чимось заважала цій системі. І жодної відповідальності за це ніхто не ніс. Чи не такою ж беззахисною людина почувається в Україні й сьогодні, коли начебто мали би її захищати прийняті правильні закони, цивілізовані правоохоронні органи й демократична влада? Так, людину нібито офіційно проголосили найвищою цінністю, але в реальному житті вона, на жаль, нею не стала, тому що ні в органах влади, ні в правоохоронних органах, ні в державних закладах і службах, навіть у жеках, її такою не вважають, якщо ця проголошена цінність не підкріплюється достатньою кількістю грошей, зв’язками або впливовістю кожної конкретної особи. Саме тому омріяного загального благоденства й добробуту немає в нас і сьогодні.

У 20-х – 40-х роках вже минулого сторіччя до тієї ж селянської домівки кожної миті могли ввірватися, мов грабіжники, якісь уповноважені від влади й на підставі якогось розпорядження конфіскувати все майно й виселити її мешканців десь до Сибіру чи вигребти з хати всі цінності й продовольство, прирікши селян на голодну смерть. Так само й до оселі робітника могла вдертися серед ночі зграя енкаведистів і без жодних пояснень заарештувати господаря, про подальшу долю якого сім’я не могла довідатись роками. Як не парадоксально, але в робітничо-селянській державі, якою вважався Радянський Союз, кількість саме робітників і селян, що зазнали репресій в роки радянської влади, за підрахунками науковців, сягала майже 65 відсотків від загального числа репресованих.

Сьогодні хоч і немає крайнощів такого масштабу, однак прихований механізм репресивної дії, який дозволяє чинити свавілля на всіх рівнях державної влади, таки існує, про що свідчить повсякденна практика, що носить системний характер, залучення можновладцями та їхнім найближчим оточенням правоохоронних органів, податкової інспекції та інших контролюючих інстанцій і служб до переслідування неугодних, політичних і бізнес конкурентів. Після податкового майдану, коли дрібні підприємці, не згодні з політикою влади, виступили як організована незалежна сила, їх переслідування як класу набуло масового характеру. Потім настала черга політичних опонентів влади. Судилища, влаштовані над лідерами опозиції – колишнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, колишнім міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком та деякими іншими колишніми урядовцями, чомусь нагадали гучні процеси 30-х років над «ворогами народу» й викликали неабияку стурбованість євроспільноти таким вибірковим правосуддям і загальним станом судової системи в Україні.

Сьогодні ми спостерігаємо рішучий наступ діючої влади й на загальні права громадян і на громадянське суспільство в цілому, коли під надуманими приводами суди забороняють гарантовані Конституцією масові зібрання, а міліція й «Беркут» намагаються розігнати мирні акції протесту. Незабаром влада має впритул зайнятися й робітниками, селянами та іншими категоріями українських громадян. Саме для цього й готується відповідна законодавча база, зокрема трудовий і житловий кодекси та закон про вільний продаж земель сільськогосподарського призначення, які, за оцінками фахівців, нададуть суттєві преференції новітнім роботодавцям-олігархам, значно звузивши права людини праці й позбавивши зрештою незаможні верстви українського населення власного житла і навіть гарантованого Конституцією самого права на житло, а українських селян – землі-годувальниці.

Чи не нагадує ця безрадісна перспектива роки так званого «великого перелому», коли після згортання непу сталінська кліка дуже швидко розправилася з підприємливими непманами, незалежними профспілками і будь-якою опозицією в партії й пішла в рішучий наступ проти селянства, щоб розпочати небачену досі колективізацію на селі та масштабну індустріалізацію за рахунок селянства. І хоча тепер все повторюється з точністю до навпаки, це дійство має скінчитися тим самим результатом – остаточним пограбуванням українського населення і черговим перетворенням його на безправне робоче бидло.

Отже, при очевидній подібності цих глобальних процесів чому ж не хочуть цього бачити ті, кому вже доводилось бути їх учасниками, а відтак вони продовжують ідеалізувати минуле, не бажаючи помічати характерні риси й розрізняти справжню проблематику сьогодення? Очевидно, однією з основних причин такої заангажованої необ’єктивності старшого покоління є безхмарний період його відносно благополучного існування в умовах дещо лібералізованої радянської системи, спричинених так званою хрущовською відлигою. Саме на цей період і припадають кращі роки свідомого життя більшості людей похилого віку, завдяки яким ця система й до цього часу зберігає основні механізми тоталітарного минулого.

Так, після смерті диктатора умови для ув’язнених у тюрмі народів дещо поліпшились – помітно послабився режим утримання, стали краще годувати, більш комфортним ставав тюремний побут, вільніше почувалися й самі ув’язнені, але від цього загальносоюзна радянська в’язниця не переставала бути в’язницею. Тож коли від такого досить відчутного послаблення Радянська імперія зла зрештою розпалась, адже імперії можуть утримуватись тільки на силі, цю загальну тюрму народів розділили, як спадок, на окремі національні сектори. В деяких найбільш демократичних секторах повністю поміняли начальство й повідчиняли всі вікна та двері, в інших – відбулися половинчасті зміни, скажімо, відкрили тільки вікна або камери, а сама тюрма залишилась на замку, а ще в інших – спромоглися лише зробити косметичний ремонт, поміняти замки й ключі роздали тим самим наглядачам.

Однак лібералізація режиму дуже швидко розбестила старих наглядачів й відчувши повну безкарність, вони стали встановлювати в тюрмі власні порядки й діяти, як їм заманеться. По-перше, вони почали безбожно красти, фактично не залишаючи в’язням ні харчів, ні одягу, ні грошей, і ті мусили тяжко на них працювати, щоб заробити собі бодай найнеобхідніше. По-друге, стали торгувати посадами, обов’язками та місцями в камерах, можливістю перейти з однієї камери в іншу чи взагалі прогулятися коридором й обмінятися чимось з іншими в’язнями, або й взагалі вийти за чимось за межі в’язниці. По-третє, на кожному кроці стали брехати, від чого в’язні втратили щонайменше уявлення про те, що насправді відбувається у в’язниці. Отже, бардак, який розвели у ній наглядачі, найперше не сподобався саме тим в’язням, які ще пам’ятали старі порядки. Ось тоді вони й згадали диктатора, при якому, на їхню думку, було значно краще, бо наглядачі бодай так нахабно не крали і не брехали. При цьому вони, звісно, забули, як жорстоко тоді з ними поводились, піддавали різним тортурам, по кілька днів не давали ні їсти, ні пити, вимагаючи повної покори й беззастережної любові до диктатора та тюремного начальства. Але для них це було не таким вже й важливим. Головне, що тоді був порядок.

Ось така історія хвороби під назвою постгіпнотичної амнезії, якою продовжує хворіти частина нашого суспільства, травмованого голодоморами та репресіями. На жаль, вірус безпам’ятства, вживлений в роки кровожерної та брехливої совдепії, все ще роз’їдає нашу спільну історичну пам’ять і щоб його позбутися, потрібне цілюще щеплення історичною правдою. Саме таким щепленням для українців і є День пам’яті жертв Голодомору, тож не дивно, що його так люто ненавидить імперська Москва та її лайлива п’ята колона, що намагається проводити проімперський курс в Україні.

Після офіційної церемонії вшанування пам'яті загиблих біля Меморіалу жертвам голодомору та політичних репресій, в якому вчергове не взяв участі міський голова (так само, як і в Дніпропетровську керівники областв - і це вже є знаком досить симптоматичним), слідом за сотнями криворізьців на це святе для кожного українця місце прийшла й патріотична криворізька молодь з громадської організації «Автономний спротив», МГО «Сокіл», ВО «Тризуб», а також представники ВО «Свобода», УНП, Спілки Офіцерів України та міської «Просвіти», щоб вшанувати пам’ять заморених голодом земляків і засвідчити свою громадянську позицію в належній оцінці справжніх причин і наслідків цих трагічних подій і пов’язати їх з проблематикою сьогодення. В організованому патріотичними силами міста мітингу взяли участь і представники Ліги підприємців Кривого Рогу, які також висловили на ньому свою думку про те, яку ціну довелося заплатити українцям за відсутність національної єдності та організованого спротиву більшовицькому свавіллю.

 

Майже в усіх виступах, які пролунали на мітингу, лейтмотивом проходила тема єднання здорових сил українського суспільства задля протистояння встановленню нового авторитарного режиму та збереження демократичних свобод, які є основними засадами повноцінного розвитку кожної спільноти. Адже тільки в такому суспільстві повторення трагедій, які довелось пережити українцям у похмурому радянському минулому, неможливе. Саме про це говорили й написи на транспарантах, з якими молодь прийшла на мітинг, а потім, пройшовши з ними маршем від Меморіалу до майдану імені Горького, закріпила на огорожі кільцевої дороги, щоб усім проїжджаючим вони нагадували про те, що «Мовчання – це злочин», «Якщо нема супротиву, гинуть мільйони», «Пам’ятай! Не допусти повторення трагедії!». Тож не забуваймо ці досить прості, але надзвичайно важливі істини, про які в повсякденному житті ми чомусь не часто згадуємо.

 

Влодимир СТЕЦЮК

 

http://www.kr2012.com/community/blogs/index.php?page=post&blog=stecyuk&post_id=677

Категорія: Наши файлы | Додав: Правління
Переглядів: 753 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]