Вітаю Вас, Гость
Головна » Файли » Наши файлы

Страшний сон Януковича
15.02.2011, 04:06

 

Страшний сон Януковича

                                           

На майдані я стояв з ночі до рассвєта

Янукович вже наклав. Але це – не вето.

Коломийка з Майдану-2010

 

І все-таки, чому Янукович одразу не розігнав підприємницький майдан?…

 

Як очевидці, не можемо сказати, що ті, хто був на головному майдані України на другий день протесту, зранку 23 листопада, випромінювали впевненість у перемозі.

 

Серед кількох сотень демонстрантів-вахтовиків основною емоцією було скоріш здивування.

 

І дійсно. Напередодні зібралося понад десяток тисяч людей. Підприємці самі дещо здивувалися такій своїй кількості. Колона демонстрантів піднялася аж до Банкової й наглухо заповнила цю далеко не найвужчу вулицю Києва. Тоді відсутність агресії силовиків була зрозумілою – влада розгубилася, бо людей зібралося більше ніж очікували.

 

Але ж увечері більшість роз’їхалася по домівках. А ті, що лишилися, легко могли стати здобиччю чергової частини сусіднього РВВС. Тим більше вночі.

 

Але не стали.

 

Щось поламалося у владному механізмі. Каток, яким так упевнено чавили будь-які надії на діалог із суспільством, раптом зупинився. Зупинився й заглух, розпускаючи навколо себе характерний запах.

 

І тоді у всіх, хто стояв під трибуною сама собою визріла думка: нас злякалися.

 

Чим іще можна було пояснити цей дивний факт? Бажанням влади дотриматися закону?

 

Спочатку можна було припустити, що наметове містечко не розганяють, бо на Печерських пагорбах мають якийсь інший, ефективний план дій. Деякий час ми навіть чекали на появу альтернативного мітингу: "за кодекс”. За аналогією 2004-го року.

 

Завсідники політичних телеефірів переповідали: депутат на прізвисько Сесєтов – той, який Розмахуй – хвалився в кулуарах, що може вивести стільки людей, скільки треба – хоч десять тисяч, хоч двадцять. Та й підвладні ЗМІ почали було в один голос протиставляти підприємцям пенсіонерів та бюджетників.

 

Але з альтернативним мітингом якось не склалося.

 

Потім з’явилося "рішення суду” про заборону акції. Проте виконувати його чомусь зовсім не поспішали.

 

З телеекранів, зі шпальт газет, у радіо ефірах – влада впевнено випромінювала переляк і розгубленість, не бачені із часів Помаранчевої революції.

 

Але ж хіба можна порівняти тодішній і теперішній майдани за масштабами?

 

Цікаво, що у Франції буквально в ті самі дні демонстранти перекидали машини й збиралися запалити нафтосховища. Там насильство і справді вихлюпнулося на вулиці, однак Саркозі не злякався.

 

А тут мирні люди мирно скандують попід сценою, жодного порушення порядку, не те, що пляшки з бензином – а з урядових будівель відверто тхне лайном…

 

Хоча саме порівняння осінніх подій в Україні та Франції може прояснити нам справжні причини переляку вітчизняних очільників.

 

Адже там, у Франції, і протестувальники, і урядовці, у глибині душі розуміли: як не крути, а пенсійний вік підвищити доведеться. Просто через те, що інакше пенсії не буде чим платити. І тому коли влада проявила твердість, протести швидко згорнулися.

 

У нас, в Україні, усі теж однаково розуміли ситуацію – звісно, за винятком кількох відморожених урядовців, авторів Податкового кодексу.

 

Для всіх інших суть податкових новацій була очевидною – з обох сторін протистояння.

 

Візьмемо для прикладу істоту з біологічного виду "депутат, народний, звичайний”. Звісно, їм начхати на малий і середній бізнес – не той масштаб. Але створення податкового гестапо й надання йому права на знищення будь-якого, навіть дуже великого підприємства, було прописане в кодексі дуже прозоро.

 

Поставимо себе на їхнє місце. Адже депутатська психологія – штука не хитра.

 

Що страшніше – не проголосувати, і потрапити під прес всевладного фюрера вже зараз, чи добровільно покласти весь власний бізнес у податкові лещата, і бути абсолютно залежним від сваволі того ж-таки фюрера в майбутньому?

 

Людям із примітивним світоглядом завтрашні страхи здаються меншими за сьогоднішні. Отже, Розмахуй подав знак, і картки дисципліновано проголосували. Але навряд чи результати волевиявлення додали оптимізму народним обранцям.

 

І тут раптом – Майдан.

 

Справжній подарунок. Бо туди вийшли люди боронити своє. Ну й за компанію їхнє, депутатське, майбутнє.

 

Тому кожен із наших повноважних іуд тихенько радів і тайкома крутив дулі в напрямку Банкової.

 

Правдивість подібного припущення підтверджується тим фактом, що вже на четверний день до мітингувальників приєдналися і профспілки, і УСППівці, можновладні керівники яких так дружно голосували за кодекс.

 

А тепер розглянемо інші категорії державних гвинтиків – судових виконавців чи міліціонерів, які повинні були розганяти підприємницький майдан.

 

Попри досить специфічні уяви про мораль та абсолютно заслужену всенародну ненависть, не з іншої ж планети прилетіли до нас ці персонажі! На кожного з них удома чекали родичі й знайомі. А серед них багато хто працює на базарах як спрощенці – самі знаєте, із чого живуть зараз українці.

 

Чи кинулися б міліціонери виконувати накази начальства? Чи пішли б із кийками на підприємців?

 

З тих самих причин "в молоко” влучили спроби нацькувати на протестувальників пенсіонерів та бюджетників – попри те, що українські політологи передрікали успіх подібному сценарію. Попри те, що так упевнено брехав Розмахуй стосовно десятитисячного альтернативного мітингу. Не зібралися пенсіонери під гасла "Податковий кодекс це – високі соціальні стандарти” або "Спрощенці – вороги держави”.

 

Людей по обидві сторони барикад об’єднувала Правда.

 

Одна на всіх. І була вона явно сильнішою за будь-які накази начальства й рішення судів.

 

Саме в цей момент влада відчула, що втрачає контроль. Що кожен гвинтик державної машини буде ухилятися від виконання розпоряджень і саботувати будь-які рішення. Що відморозків, готових за командою "фас” кинутися на майдан, можна перерахувати по пальцях.

 

І влада злякалася.

 

Якщо розглядати події податкової революції-2010 із ракурсу правди, можна дійти дуже цікавих висновків.

 

Правда виявилася сильнішою за страх. Вона не тільки привезла мітингувальників до Києва. Вона вивела людей на вулиці в сотнях міст і містечок – що було значно важливішим. Вона примусила страйкувати ринки й магазини – підприємства, для яких Щоденна Виручка – сенс життя й справжнє божество.

 

Саме через відчуття спільної правди озброєні кийками міліціонери відповідали на вітання мітингувальників розгубленими посмішками. Саме через неї судові виконавці, замість застосувати силу, миролюбно йшли з вечірнього майдану.

 

І влада не просто зрозуміла це.

 

Подальші її дії показали, що фактор правди був дуже ретельно врахований при розробці сценарію згортання протестів. Голосування в Раді, підпис президента, залп салюту й ліквідація наметового містечка – усе протягом кількох годин.

 

Усе для того, щоб не встигла з’явитися й зміцніти в людях Нова Правда, щоб не здетонувала вона знову через київський майдан на всю країну.

 

Зате тепер ми знаємо, що сниться їм у страшних снах. Що примушує приходити із придуркуватими посмішками на майдан і прилюдно виставляти себе блазнями.

 

Правда – категорія суб’єктивна.

 

Найчастіше, у кожного – своя, індивідуальна. Але якщо її відчує не одна людина, якщо вона резонує в душах кількох – тоді правда стає спільною. І тоді вже вона, а не страх і не накази начальства починають керувати нашими діями.

 

Дивно виголошувати такі речі в теперішні "прагматичні” часи, коли слово "совість” перетворилося на архаїзм. Проте інших причин успіху Майдану-2010 ми не бачимо.

 

Та й 2004-го була та сама історія.

 

Бо на Майдані була правда. Одна на всіх. Та, яку визнають своєю донеччани й галичани, підприємці й держслужбовці, студенти й міліціонери. І саме вона зруйнувала раптом "міцну вертикаль”, якою так пишалися на Банковій.

 

Влада раптом вислизнула з рук посадовців і почала невпинно дрейфувати в бік Майдану. Може, саме тому президент із прем’єром прийшли до наметового містечка – шукати власні зниклі повноваження?..

 

Зараз дуже важливо правильно оцінити цей дивовижний ефект. Особливо враховуючи, що попереду – пік громадської боротьби за власну країну.

 

Ми з вами – прості громадяни. А на їхньому боці озброєні до зубів професійні вбивці всіх рівнів.

 

У нас нема зброї, яка б перевершила їхню зброю. У нас нема сили, щоб пересилити їхню силу.

 

Але в нас є шанс на правду.

 

На спільну для всіх правду, яка змусить зброю опуститися, а ментів та сбушників бодай на хвилину перетворить на людей.

 

І щоб скористатися цим шансом, треба братися до роботи кожному, хто може дотягнутися до мікрофона, або має досить сили, щоб тиснути кнопки клавіатури. Кожному, хто вважає цю країну своєю Батьківщиною й хоче, щоб його діти й онуки жили тут.

 

Бо свою правду знає кожен. А от знайти спільну – випадає одиницям. Тим більше – одну для всієї країни.

 

Правда – категорія предметна. Часто вона виливається в просту фразу, почуття, дію.

 

Правда – категорія миттєва. Вона повинна народжуватися щодня, бо правди "другої свіжості” не буває.

 

І тому до щоденного пошуку цієї – спільної, української щоденної правди – треба взятися всім і кожному.

 

А ти шукаєш свою власну українську правду?

 

Брати Капранови

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/02/8/5892333/

Категорія: Наши файлы | Додав: Правління
Переглядів: 677 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]