Вітаю Вас, Гость
Головна » 2013 » Февраль » 22 » Фермери переходять до самооборони
21:42
Фермери переходять до самооборони

Фермери переходять до самооборони

http://www.nash.biz.ua/kryminal/fermery-perehodyat-do-samooborony.html

Published 20.02.2013 | By admin_m

http://www.nash.biz.ua/wp-content/uploads/2013/02/2013_08_05.jpg
Спочатку довідка соціологів: майже сімдесят відсотків випускників наших шкіл не пов’язують своє майбутнє з Україною і мріють не тільки навчатися за кордоном, а й жити там. Здавалося б, що може бути тривожнім для наших правителів? Однак є й ще не менш тривожна тенденція: бізнес, який наповнює державну казну, теж дивиться «за бугор», а окремі його представники вже й перевели туди свої підприємства та капітали. Чому так відбувається? Невже неможливо створити в Україні умови, за яких можна було б тут жити й працювати? Це питання особливо доймає сьогодні тих підприємців, чий бізнес не можна перевести в жодну країну, бо він пов’язаний із землею. Як бути їм? На що сподіватися та що робити?

Своїми думками з цього приводу з «Нашим бізнесом» діляться керівники фермерських господарств Бобринецького району Олексій Цокалов та Віктор Чміленко. А розпочалася розмова з недавньої події, яка сколихнула не тільки жителів райцентру. Як відомо, бобринецька влада намагалася дати згоду на спорудження поблизу міста мегакомплексу з вирощування качок. Усвідомлюючи наслідки сусідства з таким гігантом, учасники багатолюдного зібрання висловилися проти цього проекту.

Олексій Цокалов: У нашій районній газеті наводиться думка голови райдержадміністрації про те, що треба інвестора назад запросити. Один із аргументів – вода не зникне, чого найбільше побоюються бобринчани, оскільки її братимуть на глибині сто тридцять метрів. Але ж не може такого бути, щоб коли забирають воду з нижніх шарів, вона не зникала з верхніх. Для мене це щось нове. Взагалі, я бачу тут проблему масштабнішу, ніж проблема води й екології. Торік ми обговорювали проект програми «Рідне село», де зазначається, що уряд вкладатиме кошти виключно в сільськогосподарські кооперативи, в малі форми господарювання.

Кореспондент: Тобто ставка робиться на малий і середній бізнес?

О. Ц.: Більше того, в програмі записано окремим рядком, що крупним агроформуванням допомога не надаватиметься. У зв’язку з цим у мене виникає запитання: як так може бути: уряд, президент декларують одне, а місцева влада – інше?

Віктор Чміленко: Знаєте, наша тривога не вигадана. У 2008 році ми з Олексієм побували у фермерів Бєлгородської області (Росія). Тоді там тривало будівництво тваринницьких мегакомплексів. Дивитися на них було любо, адже грандіозні розмахи, незвичні проекти й архітектура. Держава допомагала купувати племінне поголів’я аж у Канаді. Одне слово, все починалося гарно, та, як ми знаємо, нічого з того не вийшло. Як і свого часу з колгоспами. А все тому, що не врахували людський фактор: людина, яка працює не на себе, є звичайним виконавцем чиїхось вказівок.

Кор.: Її треба заінтересувати?

В. Ч.: Так! Через кілька років у Росії зрозуміли, що головне – не інвестиції, а людина: якщо в неї немає мотивації, все піде прахом. На тих же бєлгородських комплексах, які ми відвідували, поголів’я почало гинути сотнями й тисячами. І після цього росіяни зробили ставку на заінтересованість тих, хто живе й працює на землі, на дрібні й середні агроформування. Тож наша програма «Рідне село» – це не якесь ноу-хау, росіяни першими до цього дійшли. Тільки на відміну від нас, їхня програма серйозно підкріплена коштами і не носить декларативного характеру.

Кор.: Але ж і нинішнього року наші фермери, швидше за все, нічого не отримають від держави, оскільки коштів бракує навіть на зарплату бюджетникам?

В. Ч.: Цим і користуються деякі ділки. Вони домовилися з китайцями про багатомільярдні кредити й сьогодні вмовляють, щоб ми віддали їм землю.

О. Ц.: Приклад треба брати з Євросоюзу. Там основа – сімейні фермерські господарства, які об’єднуються в кооперативи й успішно працюють. Чому б і нам не йти цим шляхом? Ми створили фермерські господарства, маємо вже чималий досвід господарювання, державі залишається розробити чітку стратегію, і справа піде. Натомість нас постійно запитують, скільки нових робочих місць ми створили… Ми хочемо бачити перспективу свою і своїх дітей і не мучитися запитанням, хто ми на цій землі – ізгої чи тимчасові працівники. І ми зовсім не проти інвестицій.

Кор.: У вас не складається враження, що з погляду влади ви постійно в чомусь винні?

В. Ч.: Більшість фермерів саме так і сприймає своє становище. Можливо, ми й справді недостатньо дбаємо, щоб сільські люди мали роботу, але, на наше тверде переконання, створення додаткових робочих місць не розв’яже проблему. Бо хто такий сьогодні найнятий працівник? Навіть якщо це чесна й сумлінна людина, в нього домінує психологія наймита, а треба, щоб це був власник. Тому ми за допомогу, але ту, що сприятиме самореалізації селянина. Він має зводити теплиці, саджати сади й тому подібне, а оскільки реалізувати це самотужки буде важко, об’єднуватися в кооперативи, в тому числі і з фермерами.

О. Ц.: Ми змушені будемо кооперуватися й допомагати один одному, однак усвідомленню цього ще дуже заважає те, що чимало фермерів почуваються колишніми головами колгоспів. Їм здається, що вони самі собі господарі, усім розпоряджаються, і для них цього достатньо. Але стосунки «по горизонталі» не менш важливі, ніж «вертикаль влади», адже часто вказівки зверху не спрацьовують, і тоді потрібно думати, як виживати. Поодинці виживати складно, має бути якась система, щоб захищала селянина, а її указом президента чи якимось іншим документом не створиш, це ми маємо зробити самі.

В. Ч.: Ми нікого не залякуємо, ми просто бачимо, до чого воно йдеться. Крупний капітал хоче підкорити собі аграрний бізнес. Чим це обернеться для українського села, пояснювати, гадаю, не потрібно.

О. Ц.:. Ми з колегами вже мали змогу переконатися в цьому, як мовиться, на власному досвіді. В район хотіла зайти велика фірма з вирощування зернових. Коли в її представника поцікавилися, скільки ж фірмі потрібно землі, він відповів: уся. Уявляєте? А чим же займуться тоді нинішні фермери, сільгосппідприємства?

В. Ч.: Районна влада запропонувала фермерам створити щось на зразок обласного фонду «Розвиток Кіровоградщини», щоб вони туди перераховували кошти, а за це вона відстоюватиме їхні інтереси. Більшість фермерів погодилася. Було зібрано півмільйона гривень, чотириста тисяч із яких віддали на ремонт районної лікарні. Здавалося, відкупились, але тут знайшовся інший інвестор – з ідеєю зведення качиного комплексу. Влада переконувала, що цей комплекс жодних загроз району не несе, але керівники сільгосппідприємств побували в господарствах, де вирощують качок, і зрозуміли, що це не так.

Кор.: Що й спонукало їх до більш активного захисту власних інтересів?

О. Ц.: Так. Сьогодні фермери вже хочуть, щоб із їхньою думкою рахувалися, а не тільки сприймали їх як спонсорів. Підтвердження тому – недавнє засідання ради керівників сільгосппідприємств району, на якому всі присутні категорично висловилися проти качиного інвестора. Вони також погодилися і надалі фінансово підтримувати соціальну сферу, однак не керуватися при цьому виключно вказівками голови райдержадміністрації, а самим вирішувати, що потрібно зробити в районі в першу чергу. Та найбільше нас із Віктором порадувало те, що нарешті наші колеги усвідомили: не можна постійно ховатися у власну мушлю, це не захистить від неприємностей, і проголосували за створення мережі колективного самозахисту, суть якої зводиться до того, щоб реагувати на всі виклики, які можуть постати перед районом. Буде людина, яка координуватиме всі заходи, відстоюватиме інтереси сільгоспвиробників і жителів району в судах.

Кор.: Гадаєте, ця система захистить вас і від свавілля кон-тролюючих органів, зокрема від податківців, які відкрито говорять про свій інтерес до аграрного бізнесу?

О. Ц.: А чому б і ні? Ми ж не кажемо, що захищатимемо тих, хто порушує закони. Ми боротимемося з несправедливістю, за те, щоб не заважали нам працювати.

Кор.: Дякую за цікаву і, сподіваюсь, корисну для наших читачів розмову.

Валерій М’ЯТОВИЧ

P. S. Днями по одному з центральних телеканалів побачив репортаж зі Словаччини. Після розпаду Чехословаччини, на неї чекали злидні й другосортність, але словакам пощастило з керівництвом, яке запропонувало просту, але ефективну реформу. Суть її зводилася до скорочення кількості податків. Їх залишили тільки три, а щоб підприємці та іноземні інвестори не плуталися, зробили однаковими – по 20 відсотків. Бізнес почав розвиватися стрімкими темпами, у країну пішли інвестиції, й сьогодні за темпами росту ВВП Словаччина є одним із лідерів Європи. Чому ж ми за двадцять років не знайшли «ланки, потягнувши за яку можна було б витягнути весь ланцюг»? Де ж наші реформатори, на зразок словацьких і польських? Скажете: зате в нас більше мільярдерів? Але ж наявність великої кількості мільярдерів, ще не означає, по-перше, що свої капітали вони заробили чесною працею, а по-друге, що від тих капіталів простим українцям легше живеться. А може, наші реформи і спрямовані на те, щоб усі ми колись стали мільярдерами? Тоді це інша справа…
В. М.

 

Переглядів: 869 | Додав: Правління | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]